Він загинув за Україну
Сторінки історії України багаті на героїчні події, серед яких постать поета, який мужньо загинув, до останнього продовжуючи боротися за омріяну Україну.
Ім’я Олега Ольжича (Олег Олександрович Кандиба) в першу чергу поєднують із іменем його батька – відомого поета Олександра Олеся. І якби Ольжич обрав лише шлях літератора, то порівнювали б таланти і значимість батька-лірика і сина, визнаного поетом національного героїзму. Але особистість Олега Ольжича вийшла за рамки письменницької долі. Обдарований багатьма талантами він, врешті-решт обрав шлях боротьби.
«Ах, породивши дитину, роби з неї кого хочеш: англійця, поляка, зулуса, орангутанга на кінець – тільки не українця, бо, поступаючи інакше, приносиш велику жертву на вівтар патріотизму, на жертовник вітчизни», – так пророче зауважила мати поета Віра Антонівна.
Блискучий вчений-археолог, поет, якого зараховували до фаланги передових поетів української еміграції, у 1929 році О. Кандиба вступає до Організації українських націоналістів й одразу ж стає її провідним діячем.
«В організацію націоналістів я твердо вірю. Єдина вона, я переконаний, зробить щось для України» (з листа до О. Олеся, 18.V.1931).
«Ідея націоналізму стає для нього тим «абсолютом», який сам із себе формує увесь духовний світ поета» (зі спогадів Олега Лащенка).
«А коли виникають бурхливі Карпатські події 1938-39 років, він там вже заступник голови проводу А. Мельника, в самому центрі подій – Хусті в товаристві таких приречених, як Роман Шухевич (Щука), Михайло Колодзінський (Гусар), Зенон Коссак (Тарнавський) з цілим штабом завзятющих казарлюг боротьби, які отаборив Січовій гостинниці міст… звідки й керували цілою тією короткою, але буревійною веремією […] Не всім тоді було знано, що головною пружиною діяння націоналістичного сектора цих подій був Ольжич» (зі спогадів Уласа Самчука).
«Для Ольжича боротьба і життя – це синоніми. Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя» (зі спогадів Олени Теліги).
З вибухом Другої світової війни О. Ольжич на чолі перших похідних груп ОУН вирушає в Україну. З його ініціативи у столиці розпочинається розбудова українського політичного і культурного життя.
«Він, знаючи всі справи до дрібниць, майже завжди вмів дати пораду й помічну руку. Вже його спокійний і зрівноважений погляд, самовпевненість людини, що знає, чого хоче, і знає, як до своєї мети йти, впливали на людей заспокоююче, підбадьорююче і скріплювали запал і енергію до нелегкої праці» (зі спогадів Євгена Мастикаша).
Активізація діяльності ОУН на східних теренах призводить, врешті-решт, до масових арештів у Києві. На той час О. Ольжич як заступник голови ОУН фактично керує всією роботою націоналістичного підпілля в Україні, а тому змушений постійно переховуватися від окупантів. Він покидає Київ та оселяється на Прикарпатті, де на той час вже активно діють партизанські відділи ОУН та загони УПА.
«… поет скінчився. Десь у часі походу на схід, на нічних постоях чи перепочинках Похідних Груп, в часі балачок зі сільськими хлопцями чи ремісничими челядниками або, може, в часі пожару Києва, чи від вісток про безперервні розстріли, або, може, після зустрічі з Оленою – не стало Ольжича-поета і археолога, а народився Ольжич-революціонер, політичний діяч, людина, що кермує смертельною боротьбою, завдає важкі удари і готова кожної хвилини від удару загинути» (зі спогадів Ярослава Гайваса).
Гестапо заарештувало Ольжича 25 травня 1944-го на квартирі у Львові. Як особу, особливо небезпечну для Рейху, його терміново везуть на допит у Берлін, а згодом – у концтабір Заксенхаузен де жорстоко катують протягом двох тижнів. Однак він відмовився від будь-якої співпраці з німцями: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!». Помер Олег Ольжич в ніч на 10 червня від тортур на черговому допиті. Тіло героя було спалено у крематорії.
«Вістка про смерть Ольжича громом вдарила по всіх в’язнях… Британці, французи, поляки, латиші та інші висловлювали нам своє співчуття і схвилювання… 16 червня о 6 год. вранці ув’язнений з нами польський єпископ д-р Владислав Гораль з Люблена відслужив у своїй камері заупокійну Богослужбу, а ми всі в камерах-самітках прийняли духовну участь у цій в’язничній панахиді за упокій душі О. Ольжича» (зі спогадів Миколи Стахіва).
У радянські часи його ім’я було під забороною. Водночас без цієї людини неможливо уявити культурне та політичне життя української нації у 1920-1940-х роках, не кажучи вже про національно-визвольний рух періоду Другої світової війни.
«Забути О. Ольжича не маємо права: це одна з найсвітліших постатей української історії. О. Ольжич дає нам ключ не лише до розуміння непростого нашого національного єства, а й до розуміння нелегкого нашого національного буття» (Леонід Череватенко).
У статті використано матеріали сайту: https://oljich.at.ua/publ/spogadi/3-1
Коментарі
Дописати коментар